Media Library

Юрій АНДРУХОВИЧ – Диктатура як свято поезії

,

In 2000 more than a hundred poets from 43 European countries spent six weeks travelling across the continent – a working trip and reading tour through the whole of Europe. Now, twenty years on, thirteen of the poets who took part in the project have been invited to write an essayistic, poetic reworking of the myth of the “Rape of Europa”.

Нині в це не повіриш, але 21 рік тому Європі ще вдавалися фантастично громіздкі й досить божевільні (а головне – справді культурні) проєкти. Один із них називався Літературний Експрес-2000, і про нього я розповідатиму правнукам. Не всі 107 письменників, серед яких був і я, протрималися до кінця тієї розтягнутої на 45 днів і, що важливіше, стільки ж ночей великої залізничної пригоди. Втім понесені втрати такі нечисленні, що ними можна знехтувати: у фіналі нас усе ще налічувалося більше сотні.
Тепер до суті.

* * *
Найкоротший залізничний шлях Москва – Берлін не конче наймальовничіший, і краєвиди за вікном варті того, щоб їхати не вдень, а вночі. Однак у будь-якому разі цей шлях мусить вести через Білорусь.
Білорусь не об’їдеш. Вона в самому центрі Європи, про яку нам тоді йшлося. Точніше, центр у ній: якраз напередодні нашої подорожі білоруські космоаерогеодезисти вирахували ще один географічний центр Європи (чи не сімдесятий за рахунком?) десь у Вітебській області, поблизу озера з екзотичною назвою Шо.
Коли ми, ще не відаючи про існування нового центру, стрімко до нього наближалися, наша подорож тривала вже понад місяць і наш досвід уже містив у собі дещо некомпатибельну суміш Заходу та Сходу.
Випадково чи ні, але до Мінська ми потрапили на чергову річницю з дня народження Янки Купали – білоруського народного класика, що згідно з непідтвердженими версіями відібрав собі життя в Москві, в готелі знову ж таки «Москва», за лічені дні до свого 60-річчя у червні 1942-го. За дивним збігом обставин, ми прибули так само з Москви, де мешкали, однак, не в «Москві», хоч і в готелі з не менш оригінальною назвою – «Росія».
Дата народження Янки Купали (7 липня – симбіотичний перетин східнохристиянського Івана Хрестителя з язичницьким Купалом) прочитується вже в обраному народним поетом псевдонімі. Цього дня в його рідному селі В’язинці щороку відбувається традиційне (аж занадто, як на мій смак) свято поезії. На нього нас і повезли кількома автобусами зі стерилізовано чистого ранкового Мінська.

* * *
Літо в розпалі, але день радше сірий. Розлога лука на березі однойменної зі селом річки. Архаїчний колгоспний стиль святкування: залізобетон сцени, розсіяні глядачі, виступи колективів художньої самодіяльності, одноманітні й патріотичні, виїзна торгівля з імпровізованих ларків не надто апетитним їдлом та сяким-таким пивом, вимушено-безрадісні пікніки. Хорові співи під російський баян чергуються з промовами функціонерів і читаннями винятково слов’янських поетів. Словом – уся та нудьга і туга, що в радянські, тоді ще відносно недавні, часи називалася масовим гулянням трудящих.
Навіть нам зі сусідньої пострадянської України все це здавалося безпросвітним застоєм і трохи машиною часу.
Що ми знали про ту республіку? Крім того, що нам вона нібито сестра?
На той час її президент, одного разу справді чесно перемігши на виборах 1994-го, встиг зацементувати свою дедалі менш обмежувану владу і вже виглядав на останнього диктатора Європи. Втім про Європу слід згадувати лише в суто географічному сенсі. Насправді в Білорусі відбувалася більше ніж очевидна консервація тієї Не-Європи, якою був СРСР. Символічним проявом цього процесу стало повернення радянських прапора й герба. Як і аґресивна марґіналізація біло-червоно-білої національної символіки білорусів.
Але був і несимволічний прояв: викрадення, катування, позасудові страти політичних опонентів і незалежних журналістів – понура діяльність т. зв. ескадронів смерті. Про успішність іще тодішньої зачистки нині свідчить хоча б той факт, що незмінне перебування диктатора при владі сягнуло вже 27 років. Отже, того липневого дня він був усього тільки шестилітнім бебі-диктатором. Уже не початківцем, але й далеко ще не в нинішньому людожерському зеніті.
Європа цю небезпеку, щиро кажучи, проґавила.

* * *
І був на тому святі поезії такий епізод.
Дещо віддалік від нас, на невеличкому пагорбі поза межами офіційного дійства, відбувалась альтернативна акція вшанування народного поета: група з крамольними біло-червоно-білими прапорами вільної Білорусі не могла не привернути увагу. Вони розгорнули прапори, яких було стільки ж, скільки і їх, тобто прапорів багато, а учасників мало. Тим більше ми дивувались їхній сміливості. Швед запитав, чи правда, що це forbidden. Згадавши німецьке verboten, я не цілком упевнено підтвердив.
Але люди на пагорбі чомусь маніфестували вже з годину – й нічого з ними не траплялося. Тож не так уже все й погано, думалося тоді.
Аж поки не зробилось очевидним, що таки погано: чийсь терпець увірвався. Можливо, самого Лукашенки, до резиденції якого врешті надійшла доповідь про жменьку підривників порядку, які на очах у численних закордонних гостей (нас) улаштували провокацію з націоналістичними прапорами.
Відтак усе стало на своє місце: спеціальний підрозділ поліції, відбирання й топтання прапорів, жорстке силове затримання провокаторів. З пагорба їх вели з повикручуваними за спину руками, по два уніформовані бугаї на одного відчайдуха. Їх провели зовсім неподалік від нас, протаранюючи святковий натовп, який покірно розступався. Врешті запакували до своєї душогубки на колесах (вистачило на всіх одної) й кудись поперли.
Ніби й не було їх отут. Свято поезії тривало.

* * *
Ні, наша подорож не складалася зі самих лише комфортних епізодів на зразок банкетів і прийнять (хоч і прийняття, особливо найофіційніші, важко назвати чимось дуже комфортним). За всі дні і, що важливіше, ночі траплялося всяке – якісь крадіжки, конфлікти, алкогольні перебори, психологічні розлади.
Але той прояв розперезаної поліцейщини був унікальний. Європа без кордонів? Європа діалогу? Європа майбутнього?
З того дня все це почало здаватися насмішкою.
Так, ми знали про ту діру в континенті, про застосовувану в ній смертну кару та інші неприємні факти. Але щоб отак демонстративно – заламавши руки й нагнувши головою вперед? Це ж виклик! Дивіться, мовляв, ви, носії та провісники європейських цінностей: нам начхати на них, ми у власній дірі що схочемо, те і зробимо.
А може, все було ще гірше? Тобто насправді їм узагалі не було ніякого діла до нас, і вони нічого не демонстрували, просто виконували свою рутинну роботу з наведення порядку?

* * *
На всі ті диктатури в наших пострадянських головах завжди існувала Європа – чи точніше, як недоброзичливо означують росіяни, колективний Захід.
Його на той час навіть і територіально побільшало. Євросоюз уже готувався до східного розширення. Нас у нашому секторі безперспективності ця бравурність особливим оптимізмом не сповнювала. Колишній Ostblock з нагоди власного саморозпуску пройшов через сувору селекцію. Одних Захід забирав до себе, інших – невдах – покидав у розпорядженні Росії.
Залишалося сподіватися коли не на загальне, цілою країною, приєднання до ЄС, то хоча б на індивідуальне – у вигляді еміґрації.
Особисто для себе я визначив три передумови її необхідності.
1. В моїй країні запанує безпросвітна, білоруського штибу, диктатура, яка до того ж тішитиметься підтримкою переважної маси населення.
2. Ця диктатура заблокує мені будь-яку можливість публічно проти неї виступати.
3. Ця диктатура добиратиметься до самого права на існування мене й моїх найближчих.
Для згоди на еміґрацію – так я вирішив – мені недостатньо ні однієї, ні двох передумов. Лише усіх трьох в їхній сукупності. Станом на 2000 рік така сукупність аж ніяк не здавалася чорною фантастикою.
Добре, що хоча б ареал колективного Заходу обіцяв рости й тим самим розширювати нам маневр для втечі. Якщо в часи СРСР Захід не починався за нашим західним кордоном, тобто які-небудь Австрія, Швеція чи Західний Берлін лишалися фактично недосяжними, то тепер вистачало би пролізти в сусідню Польщу. Від цієї думки на душі робилося значно спокійніше. Якщо Захід усе одно не прийме нас до себе ніколи, думалося тоді, то він хоча б наблизиться до нас упритул і розкриє рятівні обійми.
Захід – великий, сильний і добрий.

* * *
Протягом 21 року з’ясувалося, що Захід радше безсилий і боязкий. При цьому невідомо, яка з двох ознак є причиною, а яка наслідком. Але втікати на Захід від сучасних диктатур – чи то російської, чи білоруської – стає справою вкрай нерозумною. Не стільки тому, що тебе на місці підстрелять рідні прикордонники, скільки тому, що Захід в ім’я конструктивної співпраці та продовження діалогу з диктаторами цілком охоче або принаймні без особливого спротиву тебе цим диктаторам віддасть. Навіть знаючи про, наприклад, смертний вирок, який тобі може загрожувати.
Викрадення Європи сьогодні має вигляд літака Ryanair, який злітає в Атенах, щоб сісти у Вільнюсі. На його борту двоє молодих пасажирів, білорус і росіянка, які дуже цікавлять одного з останніх диктаторів – того самого. Що трапилося далі, ми знаємо. Мені не дає спокою те, чого не трапилося.
І якби екіпаж відмовився розвертатися та сідати в Мінську… А Лукашенка віддав би наказ на знищення літака…
На щастя, всі європейці долетіли до Вільнюса неушкоджені.

You can find the German translation here.